Біографії Характеристики Аналіз

Галагузова М. Соціальна педагогіка: Курс лекцій – файл n1.doc

(Народилася 17.01.1936 у с. Верхня Ошма

Мамадиського р-ну, Татарстан)

У 1961 р. закінчила Свердловський державний педагогічний інститут, фізичний факультет, спеціальність «фізика та основи виробництва». Кваліфікація «Викладач засад виробництва, вчитель середньої школи».

Після закінчення інституту працювала асистентом, старшим викладачем кафедри теоретичної фізики, доцентом кафедри педагогіки, зав. кафедрою загальної та соціальної педагогіки Свердловського державного педагогічного інституту, проректором УМО педагогічних навчальних закладівРосії із соціальної педагогіки.

З 1996 по 2000 р. працювала в Уральському державному професійно-педагогічному університеті на посаді директора Соціального інституту та водночас професора кафедри соціальної педагогіки та психології.

З 2000 по 2003 р. працювала у філії Російського державного соціального університету в Єкатеринбурзі як директор Уральського інститутусоціальної освіти та одночасно професора кафедри соціальної педагогіки та соціальної роботи. Нині доктор педагогічних наук, професор, академік Академії соціальної освіти М.А. Галагузова працює в Уральському державному педагогічному університеті на посаді професора кафедри соціальної педагогіки.

На наукове світогляд найбільше вплинули: Д.І. Пеннер, Д.М. Комський, М.М. Скаткін, Ю.К. Васильєв. Сфера наукових інтересів теорія та методологія соціальної педагогіки, понятійний апарат педагогіки та освіти, пенітенціарна педагогіка, професійна підготовка фахівців для соціальної сфери. Докторська дисертація на тему «Теоретичні основи формування творчої особистості школяра в процесі політехнічної підготовки» захищена у 1988 р.

Бере участь у роботі міжнародних, російських та регіональних конференцій, симпозіумів, семінарів, олімпіад як доповідач, організатор, експерт, керівник секцій (Нью-Йорк, Мангейм, Гамбург, Москва, Н-Новгород, Самара, С-Петербург, Самарканд, Київ, Ташкент, Челябінськ і т.д.).

Нагороджена почесними грамотами Міністерства освіти РФ, Державного комітету з народної освіти, Центрального комітету ВЛКСМ, Державного комітету у справах винаходів та раціоналізаторства та ін.

Брала участь у міжнародних дослідницьких проектах: напрям «Понятійний апарат педагогіки та освіти» у рамках спільного проекту «Зміст професійної освіти у ВНЗ» (Бельгія); напрям « Порівняльний аналізсистем підготовки кадрів для соціальної сфери різних країнах»(Вища школа соціальних служб Мангейма (Німеччина), Школа соціальної роботи Південно-Іллінойського університету (США)); напрям «Професійна підготовка фахівців соціальної сфери» в рамках спільного російсько-німецького проекту з розвитку соціальної педагогіки та соціальної роботи Західного Сибіру. Є дійсним членом УМО із соціальної педагогіки, Академіком Міжнародної Академії наук педагогічної освіти, дійсним членом Академії соціальної освіти

Загальна кількість наукових праць – понад 160. Найбільш значущими є:

· Соціальна педагогіка: Підручник для вузів / За заг. ред. М.А. Галагузовий. - М.: Гуманіт.вид.центр "Владос", 2008. - 416 с. (У співавторстві).

· Історія соціальної педагогіки: Хрестоматія-навч.: Навч. посібник / За ред. М.А. Галагузовий. - М.: Гуманіт. вид. центр "Владос", 2000. - 544 с. (У співавторстві).

· Методика та технологія роботи соціального педагога: Навч. посібник / За ред. М.А. Галагузова, Л.В. Мардахаєва. - М.: Видавничий центр «Академія», 2001. - 193 с. (У співавторстві).

· Дисертаційні дослідження з педагогіки: питання та відповіді: науково-практичний посібник. - Єкатеринбург: "СВ-96", 2011. - 256 с.

Нагороджена медаллю «Ветеран праці», срібною медаллю «Лауреат ВДНГ СРСР» за успіхи у розвитку народного господарства СРСР, почесним знаком «Відмінник народної освіти», почесним Знаком МДСУ ІІ ступеня «За досягнення у соціальній освіті», почесним знаком системи середнього спеціальної освітиСРСР «За чудові успіхи у роботі».

Читає курси: «Педагогіка», «Соціальна педагогіка», «Історія соціальної педагогіки», «Методика та технологія роботи соціального педагога», «Методологія та методи педагогічного дослідження», «Технологія наукового дослідження" та інші.

Загальна кількість кандидатів та докторів наук, підготовлених Галагузовою М.А., 61 особа, у тому числі: 13 докторів наук, 48 кандидатів наук. Нині під її керівництвом працює 5 докторантів та 6 аспірантів.


Побачили друкарську помилку? Виділіть фрагмент та натисніть Ctrl+Enter

СОЦІАЛЬНЯ ПЕДАГОГІКА

I

ББК 74.60 С69

18ВК 5-691-00372-0
М.Л. Галагузова, Ю.М. Галагузова, Г.М. Шти ш,

Є.Я. Тищенко, Б.П. Дияконів

Рецензенти:

доктор педагогічних наук, професор,

дійсний член РАВ ВЛ. Сластенін;

доктор педагогічних наук, професор

Н.М. Назарова

Соціальнапедагогіка: Курс лекцій / За загальною ред. М.А. Галагузовий. - М: Гуманіт. вид. центр ВЛАДОС, 2000. - 416с.

I8ВN 5-691-00372-0.

Пропоноване видання є курсом лекцій, у яких розглядаються культурно-історичні традиції виникнення соціальної педагогіки, її категорії та принципи, методи соціально-педагогічних досліджень та особливості роботи соціального педагога з різними категоріями дітей.

До книги включено семінарські та практичні заняття з курсу «Соціальна педагогіка».

Навчальний посібник адресований студентам вишів, які освоюють соціально-педагогічні професії, викладачам, а також усім, кого цікавлять проблеми соціальної педагогіки.

Звернення до студентів 5

ВСТУП У ПРОФЕСІЮ «СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ»

Лекція 1. Культурно-історичні причини
виникнення соціальної педагогіки
у Росії 8

Лекція 2. Професійна діяльність

соціального педагога 21

Лекція 3. Система професійної підготовки

соціальних педагогів 37

ОСНОВИ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ

Лекція 4. Соціальна педагогіка як наука та як

сфера практичної діяльності 52

Лекція 5. Розвиток дитини на соціумі 69

Лекція 6. Поняття норми та відхилення від норми

у соціальній педагогіці 85

Лекція 8. Принципи соціальної педагогіки 120

Лекція 9. Соціально-педагогічне дослідження..131

ОСНОВИ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Лекція 10. Методика та технології соціально-
педагогічної діяльності 146

Лекція 11. Соціально-педагогічна діяльність

із сім'єю 166

Лекція 12. Соціально-педагогічна діяльність
з дітьми, які залишилися без піклування
батьків 192

Лекція 13. Девіації як соціально-педаго! ічоська

проблема 212

Лекція 14. Алкоголізм як форма прояву

девіантної поведінки дітей 227

Лекція 15. Наркоманія як форма прояву

девіантної поведінки дітей 240

Лекція 16. Проституція як форма прояву

девіантної поведінки дітей 260

Лекція 17. Злочинність як форма прояву

делінквітної поведінки дітей 276

Лекція 18. Соціально-педагогічна діяльність

з дітьми девіантної поведінки 294

Лекція 19. Соціально-педагогічна діяльність
з підлітками, схильними до вживання
алкоголю 307

Лекція 20. Соціально-педагогічна діяльність
з неповнолітніми правопорушення
телями 319

Лекція 21. Соціально-педагогічна діяльність

у конфесіях 342

Вступ 358

Програма курсу із соціальної

педагогіці 359

Методика проведення семінарських

і практичних занять 366

Плани семінарських та практичних

занять 376

Зразкові теми курсових робіт 408

Запитання до курсового іспиту 409

Список Бібліографів 411

ЗВЕРНЕННЯ ДО СТУДЕНТІВ

Дорогі студенти!

Ви обрали шляхетну, нову для нашого суспільства професію – соціальний педагог. Так, справді в Росії ця професія – нова. Лише у 1990 році спеціальність «соціальна педагогіка» була включена до Класифікатора напрямів та спеціальностей вищої професійної освіти, їй було присвоєно номер; було введено відповідну посаду та до тарифно-кваліфікаційного довідника. Почалася підготовка кадрів для цієї професії.

Однак у нашій країні соціальна педагогіка має так само глибокі та давні традиції, як і в інших країнах світу. Тільки цей розвиток був звивистішим і драматичнішим, як, втім, і вся історія країни. Саме цим і зумовлені головні труднощі становлення соціальної педагогіки як нової професійної сфери, яка включає не лише власне соціально-педагогічні установи та служби, органи управління ними, а й систему підготовки фахівців, а також науково-дослідну базу соціально-педагогічної діяльності.

До таких труднощів насамперед можна віднести втрату традицій милосердя , благодійності у радянському суспільстві, глибоко укоренившуюся у свідомості орієнтацію на «загальне благо» при глибокому зневага до окремої людині. Подолання цієї «спадщини» соціалізму надзвичайно важко, але необхідно, бо ідеологія соціальної педагогіки вимагає ставлення суспільства до дитини як до вищої цінності, розуміння її долі та сенсу життя.

Багато таких проблем, які породжені вже сучасною російською дійсністю. Її динамічність, конфліктність, невизначеність призводять до того, що сьогодні практично немає соціальних групнаселення, які почувалися б соціально захищеними, благополучними. І насамперед це стосується дітей. Це ускладнює завдання, які стоять перед фахівцями в галузі соціального захистуі соціальної допомогидітям, але, з іншого боку, саме це формує надзвичайно високий попит на фахівців, які вміють професійно оцінити проблеми та допомогти вирішити їх,

на вчених та політиків, здатних точно діагностувати та прогнозувати соціальний розвиток суспільства, формувати ефективну соціальну політику держави. Саме тому на сучасному етапістановлення соціальної педагогіки та системи підготовки фахівців у галузі соціальної педагогіки набувають такого важливого значення.

Соціальний педагог у найближчій перспективі найближчих десятиліть стане настільки ж масовою професією, як вчитель чи медичний працівник, бо запобігати та лікувати соціальні хвороби окремої дитини значно легше, ніж боротися із соціальними епідеміями.

Соціальна педагогіка як галузь науки та відповідний їй навчальний курс, який сьогодні є одним із провідних курсів у професійній підготовці багатьох фахівців для соціальної сфери, роблять свої перші кроки. Однак не можна сказати, що розвиток соціальної педагогіки в Росії почався з нуля. Витоки соціальної педагогіки можна знайти у працях багатьох вітчизняних філософів, психологів, педагогів, таких, як М. Бердяєв, В. С. Соловйов, Л. С. Виготський, А. Н. Леонтьєв, К. Д. Ушинський, А. С. Макаренко та ін. Крім того, вже понад сто років нараховує розвиток цієї науки за кордоном.

Досить багато книжок, які висвітлюють ті чи інші проблеми соціальної педагогіки, з'явилося й протягом останнього десятиліття. Такі вчені-педагоги, як В. Г. Бочарова, А. В. Мудрік, В. Д. Семенов, Ю. В. Васильєва, Л. Д. Дьоміна, Б. 3. Вульфов, Р. А. Литвак та інші, висловлюють у роботах авторське бачення основ соціальної педагогіки. Але слід зазначити, що ця галузь педагогічної науки, що розвивається, поки ще чітко не визначила свій предмет і об'єкт дослідження, дискусійними є її основні категорії, є і багато інших спірних питаньу цій науці, які доведеться вирішити вам у майбутньому.

У першій частині книги подано матеріали лекцій, прочитані авторами протягом семи років для студентів, які готуються стати соціальними педагогами. Матеріал лекцій скомпонований у три розділи: «Вступ до професії «соціальний педагог», «Основи соціальної педагогіки», «Основи соціально-педагогічної діяльності».

У першому розділі розглядаються культурно-історичні передумови виникнення соціальної педагогіки у Росії, специфіка професійної діяльностісоціального педагога та особливості його професійної підготовки.

У другому розділі висвітлюються питання становлення соціальної педагогіки там і у Росії, основні категорії та принципи цієї науки, методи соціально-педагогічних досліджень.

Третій розділ книги присвячений основам соціально-педагогічної діяльності. У ньому розглядаються проблеми, які виникають у дітей з девіантною та делінквітною поведінкою, що залишилися без піклування батьків, інших категорій дітей, залежно від того соціуму, в якому знаходиться дитина: сім'я, освітні заклади, дитячі будинки та притулки, пенітенціарні установи (виховні колонії) ) та ін.

Наприкінці кожної лекції наводяться питання для самостійної роботи, література на цю тему.

На закінчення хочу висловити подяку Людмилі Яківні Оліференко, вченому та педагогу, яка стояла біля витоків введення соціальної педагогіки в Росії і яка спонукала мене зайнятися цією новою, а тому загадковою, цікавою та привабливою галуззю науки; студентам Соціального інституту, які прослухали наші лекції та брали активну участь у проведенні семінарських та практичних занять, а також написали та захистили дипломні роботиіз соціальної педагогіки; моїй дочці Галагузовій Юлії Миколаївні, яка взяла на себе працю та сміливість виступити співавтором цієї книги, Штиновій Галині Миколаївні за працю з редагування книги; а також молодому пастору Борису Петровичу Дьяконову. Особливу подяку хотілося б висловити шановним опонентам: доктору педагогічних наук, професору, дійсному члену Російської академіїосвіти Сла-стініну Віталію Олександровичу та доктору педагогічних наук Назаровій Наталі Михайлівні, які уважно прочитали рукопис та своїми критичними зауваженнями допомогли авторам зняти деякі сумніви, що виникали під час написання книги.

М. А. Галагузова,проф., д-р пед. наук

ВСТУПУ ПРОФЕСІЮ «СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ»

лекція 1

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ

ВИНИКНЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ

ПЕДАГОГІКИ В РОСІЇ

Милосердя та благодійність як культурно-історичні традиції соціально-педагогічної деятельності. Етапи розвитку благодійностів Росії. Введення професії «соціальний педагог»Росії.

Милосердя та благодійність як культурно-історичні традиції соціально-педагогічної діяльності

Теорія та практика соціальної педагогіки пов'язані з історико-культурними, етнографічними традиціями та особливостями народу, залежать від соціально-економічного розвитку держави, спираються на релігійні та морально-етичні уявлення про людину та людські цінності.

Якщо говорити про соціальну педагогіку як сферу практичної діяльності, то необхідно чітко розмежовувати ^ соціально-педагогічну діяльність як офіційно визнаний різновид професійної діяльності, зодного боку, і як конкретну, реальну діяльністьорганізацій, установ, окремих громадян з наданнядопомогилюдям, які потребують її, з іншого.

Соціально-педагогічної діяльності як професії, яка передбачає спеціальну підготовку людей, здатних надати кваліфіковану допомогу дітям, які потребують соціальної, педагогічної та морально-психологічної підтримки, до недавнього часу в нашій країні не було. Що ж до реальної діяльності суспільства з надання допомоги знедоленим дітям, вона має у Росії глибоке історичне коріння.

Треба сказати, що протягом усього розвитку людської цивілізації будь-яке суспільство так чи інакше стикалося з проблемою ставлення до тих його членів, які не можуть самостійно забезпечити своє повноцінне існування: дітям, людям похилого віку, хворим, які мають відхилення у фізичному чи психічний розвитокта іншим. Ставлення до таких людей у ​​різних суспільствах і державах на різних етапах їх розвитку було різним - від фізичного знищення слабких і неповноцінних людей до повної інтеграції їх у суспільство, що визначалося характерною для даного суспільства аксіологічною (ціннісною) позицією, тобто системою стійких переваг , значимих, що мають цінність для членів суспільства уявлень. Аксіологічна позиція, своєю чергою, завжди обумовлена ​​ідеологічними, соціально-економічними, моральними поглядами суспільства.

Історія російського народу показує, що в його культурі ще в період родоплемінних відносин стали закладатися традиції гуманного, співчутливого ставлення до немічних і знедолених людей і особливо до дітей як найбільш беззахисним і вразливим серед них. З прийняттям на Русі християнства ці традиції отримали своє закріплення у різних формахмилосердя та благодійності, які існували на всіх етапах розвитку російського суспільства та держави.

Незважаючи на те, що слова «благодійність» та «милосердя», на перший погляд, дуже близькі за своїм значенням, вони не є синонімами. Милосердя - це готовність допомогти комусь із людинолюбства, співчуття, або, за визначенням В. Даля, «любов на ділі, готовність робити добро кожному» 1 . Російська православна церква з самого свого заснування проголосила милосердя як один із найважливіших шляхів виконання основної християнської заповіді «возлюби ближнього як себе самого». Причому милосердя як діяльна любов до ближнього, через яку утверджувалася любов до Бога, мало виражатися не просто в співчутті, співчутті до страждаючих, а в реальній допомозі їм. У давньоруському суспільстві практичне виконання цієї заповіді зводилося, як правило, до вимоги подавати милостиню нужденним. Надалі набули розвитку та інші форми прояву милосердя, найбільш значуща з яких - благодійність.

1 Даль Ст. Тлумачний словникживої великоросійської мови: У 4 т. – М., 1956. Т. 2. – С. 327.

Благодійність передбачає надання приватними особами або організаціями безоплатної та, як правило, регулярної допомоги нужденним людям. Виникнувши як прояв милосердного ставлення до ближнього, благодійність стала сьогодні однією з найважливіших складових суспільного життя практично кожної сучасної держави, яка має свою юридичну базу та різноманітні організаційні форми. Однак у кожній країні розвиток благодійності має свої історичні особливості.

Етапи розвитку благодійності у Росії

Багато дослідників виділяють кілька етапів розвитку благодійності у Росії.

/ етап- 1Х-ХУ1 ст.У цей час благодійність починалася з діяльності окремих осіб та церкви і не включалася до обов'язків держави.

Добрими справами, милосердним ставленням до нужденних прославився великий князьВолодимир, якого у народі називали «Червоне сонечко». Будучи від природи людиною широкої душі, він закликав інших піклуватися про ближнього, бути милосердним і терплячим, робити добрі справи. Володимир започаткував і здійснив низку заходів щодо залучення росіян до освіти та культури. Він заснував училища для навчання дітей знатних, середнього статку та убогих, бачачи в освіті дітей одну з головних умов розвитку держави та духовного становлення суспільства.

Князь Ярослав Володимирович, який прийняв престол у 1016 р., заснував сирітське училище, в якому навчав на своєму утриманні 300 юнаків.

У важкий періодміжусобиць та воєн, коли з'явилася величезна кількість людей, які потребують матеріальної та моральної допомоги, саме церква взяла на себе цю благородну місію. Вона надихала російський народ на боротьбу за національне відродження і мала винятково важливе значення для збереження в народі властивої йому духовності, віри в добро, не давала йому озлобитися і втратити моральні орієнтири та цінності. Церква створила систему монастирів, де знаходили притулок жебраки та стражденні, знедолені, зламані фізично та морально. На відміну від західної церкви, яка бачила своє основне благодійне завдання в тому, щоб побачити жебраків і немічних, тобто дати їм притулок і про-

10
харчування, російська церква взяла він виконання трьох найважливіших функцій: навчання, лікування, піклування.

У Росії серед монастирів та великих храмів не було таких, які не містили б лікарні, богадільні чи притулки. Серед священиків ми знаходимо чимало яскравих прикладів, коли їх життя та діяння присвячувалися допомозі людям. Так, викликають глибоку повагу та захоплення Преподобний СерафимСаровський, Старець Амвросій, що служив людям вірою і правдою в Оптиній пустелі, Сергій Радонезький та багато інших. Вони вчили словом і ділом дотримуватись моральних заповідей, виробляти гідні зразки поведінки, ставитися шанобливо до людей, піклуватися про дітей, здійснювати акти милосердя та любов до ближнього.

Але традиції благодійності у російському народі не обмежувалися діяльністю церкви та окремих князів. Прості люди часто надавали підтримку один одному, і в першу чергу – дітям. Справа в тому, що в цей період діти не усвідомлювалися державою та церквою як цінність для суспільства. Єпископи домонгольського періоду, за свідченнями істориків, не ознаменували себе нічим у справі надання допомоги дітям, особливо покинутим матерями, тоді як народ не залишався байдужим до долі сиріт.

Склалася ще в додержавний періодтрадиція піклуватися про дитину всією родовою громадою перетворилася на турботу про покинутих дітей при скудницях. Скудельниця - це загальна могила, в якій ховали людей, що померли під час епідемій, замерзлих взимку і т.п. Займалися їхнім піклуванням і вихованням недолугі - старці і бабусі, які спеціально підбиралися і виконували роль сторожа та вихователя.

Утримувалися сироти в скудельницях за рахунок милостині населення навколишніх сіл і сіл. Люди приносили одяг, взуття, харчові продукти, іграшки. Саме тоді склалися такі прислів'я, як «З миру – по нитці, а бідному сироті – сорочка», «Живий – не без місця, а мертвий – не без могили». У скупицях покривалися народним милосердям і нещасна смерть, і нещасливе народження.

За всієї своєї примітивності вдома для убогих дітей були висловлюванням народної турботи про сиріт, проявом людського обов'язку перед дітьми. Скудельники стежили за їх фізичним розвитком, за допомогою казок передавали їм моральні правила людського гуртожитку , а кіл-

лективні стосунки згладжували гостроту дитячих переживань.

На початку XVI ст., поряд з особистою участю будь-якої людини у благодійній діяльності, у справі надання допомоги нужденним намітилася нова тенденція, пов'язана з благодійною діяльністю держави. Зокрема, на Стоголовому Соборі в 1551 р. Іван Васильович Грозний висловив ідею у тому, що у кожному місті необхідно виявляти всіх, хто потребує допомоги - убогих і жебраків, будувати спеціальні богадільні і лікарні, де їм було б забезпечено притулок і догляд.

// етап- з початкуXVIIв. до реформи 1861У цей час відбувається зародження державних форм піклування, відкриваються перші соціальні установи. Історію піклування дитинства на Русі пов'язують з ім'ям царя Федора Олексійовича, а точніше - з його указом (1682), в якому йшлося про необхідність навчання дітей грамоті та ремеслам.

Але найбільше історії відоме ім'я великого реформатора - Петра I, який у своє правління створив державну систему піклування про нужденних, виділив категорії нужденних, ввів превентивні заходи боротьби з соціальними вадами, врегулював приватну благодійність, закріпив законодавчо свої нововведення.

Вперше за Петра I дитинство і сирітство стають об'єктом піклування держави. У 1706 р. відкриваються притулки для «ганебних немовлят», куди було наказано брати незаконнонароджених з дотриманням анонімності походження, а за «загублення соромних немовлят» неминуча була смертна кара. Немовлята забезпечувалися державою, і в скарбниці були передбачені кошти на утримання дітей та людей, які їх обслуговували. Коли діти підростали, їх віддавали у богадільні на їжу або прийомним батькам, дітей віком від 10 років - до матросів, підкидьків або незаконнонароджених - до художніх училищ.

Катерина Велика реалізувала задум Петра I будівництвом спочатку у Москві (1763 р.), та був у Петербурзі (1772г.) імператорських виховних будинків для «ганебних немовлят».

Благодійна діяльність Російського імператорського двору, насамперед його жіночої половини, набуває у період форми стійкої традиції. Так, Марія Федорівна, дружина Павла I та перший міністр благодійності, виявляла велику турботу про сирот. У 1797 р. вона пише імпера-

тору доповідь про роботу виховних будинків та притулків, в якій, зокрема, пропонується «...віддавати немовлят (сиріт) на виховання в государеві села до селян «доброї поведінки». Але тільки коли малюки у виховних будинках зміцніють, а головне – після оспопривітання. Хлопчики можуть жити у прийомних сім'ях до 18 років, дівчатка – до 15 років». Зазвичай, ці діти брали шлюб у селі, які майбутнє управлялося органами соціального піклування. Так було започатковано систему виховання сиріт у сім'ях, а щоб вихователі були «майстерні та вмілі», Марія Федорівна власним коштом відкривала педагогічні класи при виховних будинках та пепіньєрські (пепіньєрка – дівчина, яка закінчила середній закритий навчальний заклад та залишена при ньому для педагогічної практики ) класи - у жіночих гімназіях та інститутах, які готували вчительок та гувернанток. Нею ж у 1798 р. було засновано піклування про глухонімих дітей.

У цей же період починають створюватися громадські організації, які самостійно обирають об'єкт допомоги та працюють у тій соціальній ніші, яку держава не охоплювала своєю увагою. Так, за Катерини II (середина XVIII ст.) у Москві відкривається державно-філантропічне «Виховне суспільство». У 1842 р., також у Москві, створюється опікунська рада дитячих притулків, яку очолює княгиня Н. С. Трубецька. Спочатку діяльність ради була зосереджена на організації вільного часу бідних дітей, які залишаються вдень без нагляду батьків. Пізніше за раді почали відкриватися відділення для сиріт, а 1895 р. - лікарня для дітей московських бідняків.

Олександр I звертає свою увагу на дітей із порушенням зору. За його наказом до Петербурга було запрошено знаменитого французького вчителя Валентина Гаюї, який розробив оригінальну методику навчання сліпих дітей. З цього часу починають будуватися установи для цієї категорії дітей, а в 1807 р. відкривається перший інститут сліпих, де навчалося лише 15 сліпих дітей (розраховували прийняти 25), тому що вже на той час була живуча теза «в Росії сліпих немає».

У цей період у Росії починає розвиватися певна соціальна політика та законодавство, складається система піклування людей, і зокрема - дітей, які потребують допомоги. Церква поступово відходить від справ піклування, виконуючи інші функції, а держава створює спеціальні інституції.

ти, які починають здійснювати державну політику у справі надання соціальної підтримки та захисту.

IIIетап- з 60-х років.XIXв. до початкуXXв,У цей час спостерігається перехід від державної благодійної діяльності до приватної благодійності. Зароджуються громадські філантропічні організації. Одна з них - "Імператорське людинолюбне суспільство", в якому були зосереджені грошові благодійні пожертвування приватних осіб, включаючи і осіб імператорського прізвища.

як і в Західної Європи, в Росії поступово формувалася мережа благодійних установ та закладів, налагоджувалися та вдосконалювалися механізми благодійної допомоги, якою охоплювалося все ширше коло дітей з різними соціальними проблемами: хвороба або дефект розвитку, сирітство, бродяжництво, безпритульність, проституція, алкоголізм тощо.

Суспільні філантропічні дії поширилися і дітей з фізичними вадами. Було організовано притулки для глухонімих, сліпих дітей, дітей-інвалідів, де їх утворювали та навчали різним ремеслам відповідно до їх недуги.

Піклування про глухонімих дітей, засноване ще імператрицею Марією Федорівною, містило за рахунок своїх коштів школи, навчальні майстерні, притулки та притулки для дітей, видавало допомогу сім'ям, що мають глухонімих утриманців. Бідним вихованцям видавалося державне забезпечення.

Не менш значним було піклування Марії Олександрівни про сліпих дітей. Основним джерелом доходу Опікунства був кружечний збір - матеріальна пожертва всіх церков і монастирів, яка збиралася на п'ятому тижні після Великодня. До училищ приймалися діти від 7 до 11 років на повний казенний зміст у разі крайньої потреби.

У 1882 р. відкрилося Товариство піклування про бідних та хворих дітей «Синій хрест», керувала яким Велика КнягиняЄлизавета Маврикіївна. Вже 1893 р. у межах цього товариства з'явилося відділення захисту від жорстокого поводження, включаючи притулку та гуртожитки з майстернями.

У цей час коштом приватної підприємниці А. З. Балицької було створено перший притулок для калік і паралізованих дітей. У наприкінці XIXв. стає необхідним відкриття притулків для дітей-ідіотів та епілептиків, які також потребують спеціального догляду та турботи. Таку благородну місію взяло на себе Товариство піклування калік неповноліт- 14

його віку та ідіотів, яке відкрило притулок для дітей-ідіотів у Петербурзі. Там же лікар-психотерапевт І. В. Маляревський відкриває лікарсько-виховний заклад для розумово відсталих дітей, переслідуючи мету сприяти дітям з проблемами психічного здоров'яу навчанні їх чесного трудового життя.

Таким чином, система суспільно-державного піклування дітей у Росії наприкінці ХІХ століття являла собою розгалужену мережу благодійних товариств та установ, діяльність яких значно випередила становлення професійної соціальної роботи та соціальної педагогіки в Європі.

У цей час благодійність набуває світського характеру. Особиста участь у ній сприймається суспільством як моральний вчинок. Благодійність пов'язується з благородством душі та вважається невід'ємною справою кожного.

Характерною рисою цього періоду є зародження професійної допомоги та поява професійних фахівців. Починають організовуватись різні курси, які стали початком професійного навчання кадрів для соціальних служб. «Соціальна школа» була утворена на юридичному факультеті Психоневрологічного інституту, де однією з кафедр була «кафедра суспільного піклування» (жовтень 1911). Цього ж року було зроблено перший набір студентів за спеціальністю «суспільна піклування». У1910і1914рр. відбулися перший та другий з'їзди діячів соціальної сфери.

Одним з найважливіших напрямівдіяльності вчених та практиків у цей період було надання допомоги та побудова системи виховно-виправних установ, куди потрапляли жебраки та безпритульні діти.

У Москві при Міській думі діяла Благодійна рада та утворена ним спеціальна Дитяча комісія, яка здійснювала статистичний збір даних про дітей, виключених зі школи або вигнаних із притулків за погану поведінку; контролювала умови утримання малолітніх злочинців; сприяла у відкритті дитячих притулків.

Питанням виправлення малолітніх злочинців шляхом психічного на основі любові до ближнього були присвячені з'їзди представників російських виправних закладів для малолітніх (з 1881 до 1911 року пройшло 8 з'їздів).

У Росії її широкі масштаби приймала просвітницька діяльністьстосовно малолітніх злочинців. Чи-

лекції, проводилися бесіди з питань діяльної участі кожного громадянина в долі дитини, яка вчинила правопорушення. Відкривалися благодійні товариства, які за власний кошт створювали установи для надання допомоги дітям, які стали на шлях злочину.

На початку XX ст. у Росії успішно розвивалася система різних соціальних служб. У 1902 р. діяло 11400 благодійних установ, 19108 опікунських рад. Тільки Петербурзі їх прихід становив 7200 рублів, на той час сума величезна. Гроші йшли на створення навчально-виховних закладів, утримання будинків для бідних дітей, нічних притулків для бродяжок, народних їдалень, амбулаторій та лікарень. У суспільстві зберігалося та зміцнювалося стійке позитивне ставлення до благодійності.

IV етап - з 1917 р. до середини 80-х. XXв. Переломним моментом у розвитку благодійності у Росії стала Жовтнева революція 1917г. Більшовики засудили благодійність як буржуазний пережиток, тож будь-яка благодійна діяльність було заборонено. Ліквідація приватної власності закрила можливі джерела приватної благодійності. Відділення церкви від держави та фактично її репресування закрило шлях церковної благодійності.

Знищивши благодійність, яка була реальною формою допомоги нужденним дітям, держава взяла на себе турботу про соціально знедолених, кількість яких внаслідок найгостріших соціальних катаклізмів (першої світової війни, кількох революцій, громадянської війни) різко зросла. Сирітство, безпритульність, правопорушення серед підлітків, проституція неповнолітніх - найгостріші соціальні та педагогічні проблемитого періоду, що вимагали свого рішення.

Радянська Росія поставила завдання боротьби з дитячою безпритульністю та її причинами. Цими питаннями займалися звані соцвоси - відділи соціального виховання при органах влади всіх рівнів. Були створені установи із соціально-правової охорони неповнолітніх, у вузах Москви та Ленінграда було розпочато підготовку фахівців для системи соціального виховання.

У цей період активно почала розвиватися педологія, яка ставила перед собою завдання на основі синтезованих знань про дитину та середовище забезпечити найбільш успішне її виховання: допомогти дітям вчитися, оберігаючи дитячу психіку від

перевантажень, безболісно опановувати соціальні та професійні ролі і т.д.

На 20-ті роки. довелося поява цілої плеяди талановитих педагогів та психологів - як вчених, так і практиків, серед яких А. С. Макаренко, П. П. Блонський, С. Т. Шацький, Л. С. Виготський та багато інших. Їх наукові праці, вражаючі досягнення у практичній роботі із соціальної реабілітації «важких» дітей та підлітків (Перша дослідна станція Наркомпросу, трудова колонія ім. М. Горького та ін.) отримали заслужене міжнародне визнання.

Однак система соціального виховання та педологія розвивалися недовго, фактично вони припинили своє існування після сумнозвісної постанови 1936 «Про педологічні збочення в системі Наркомпросу». Педології було інкриміновано роль «антиленінської теорії відмирання школи», нібито розчиняє останню серед. Багато представників цієї теорії було репресовано, а соціальне виховання та поняття середовища дискредитовано та вилучено з професійної свідомості педагогів на довгі роки.

З 30-х років, названих у нашій історії «великим переломом», опустилася «залізна завіса», яка надовго відокремила радянських учених та практиків від зарубіжних колег. У тоталітарній державі, що склалася, відбулася підміна загальнолюдських цінностей на класові. Проголошення утопічної ідеї побудови найдосконалішого та найсправедливішого суспільства, ліквідації всіх пережитків минулого, у тому числі і соціальних бід, зробило закритою тему соціальних проблемта систему соціальної допомоги нужденним дітям.

Нові соціальні потрясіння, пов'язані з Великою Вітчизняною війною (1941-1945 рр.), знову загострили становище дітей. «Тепер, коли тисячі радянських дітей втратили рідних і залишилися без даху над головою, - писала газета «Правда», - їхні потреби мають бути прирівняні до потреб фронту». Змінюється ставлення громадськості до соціально знедолених дітей - до них почали ставитися як до жертв війни. Держава намагається вирішити їхні проблеми шляхом створення шкіл-інтернатів для евакуйованих дітей, розширення мережі дитячих будинків для дітей воїнів та партизанів. Але водночас фактично відроджується благодійність (хоча це слово й не вживається), яка проявляється у відкритті спеціальних рахунків та фондів, у перерахуванні солдатами та офіцерами грошей для дітей, у передачі особистих заощаджень населення на їхні потреби.

У 60-70 pp. у педагогічній науці та практиці намітився явний поворот у бік соціальної педагогіки, створення та розвитку її організаційних форм та інститутів, відновлення теоретичних дослідженьв галузі педагогіки середовища, пов'язаних з розробкою системного підходуу навчанні та вихованні.

Введення професії «соціальний педагог» у Росії

Глибокі соціальні потрясіння, що відбуваються в нашому суспільстві останніми роками, кризовий стан економіки, культури, освіти катастрофічно погіршують умови життя та виховання дітей. Як результат цього зростає злочинність серед підлітків та молоді, збільшується кількість безпритульних та бездоглядних дітей, стають соціальною проблемою дитячий алкоголізм, дитяча проституція, дитяча наркоманія, зростає кількість дітей, які мають відхилення у фізичному та психічному розвитку, тощо.

У разі реформування суспільства змінюється і соціальна політика держави. У 1990 р. Верховною Радою СРСР була ратифікована Конвенція ООН про права дитини, яка набула чинності Російської Федераціїяк правонаступника СРСР з 15 вересня 1990 р. У статті 7 нової Конституції Росії записано, що в Російській Федерації «забезпечується Державна підтримкасім'ї, материнства, батьківства та дитинства, розвивається система соціальних служб, встановлюються державні пенсії та інші гарантії соціального захисту». Ухвалено численні нормативні акти: Закон про освіту, Указ Президента про соціальну підтримку багатодітних сімей, Постанова уряду про невідкладні заходи щодо соціального захисту сиріт та дітей, що залишилися без піклування батьків, та ін.

На початку 90-х років були прийняті і почали реалізовуватися три великі соціальні програми: «Соціально-психологічна підтримка, навчання та виховання дітей з аномаліями розвитку», « Творчий розвитокособистості» та « Соціальні службидопомоги дітям та молоді»; тоді ж були розроблені і до теперішнього часу діють такі державні соціальні програми, як «Діти Росії», «Діти Чорнобиля» та ін.

Питаннями соціального захисту та підтримки дитинства нині займаються різні міністерства та відомства:

Міністерство спільного та професійної освіти; Міністерство праці та соціального розвитку; Міністерство охорони здоров'я; Міністерство юстиції.

Повсюдно країни створюються установи нового типу: центри соціального здоров'я сім'ї та дітей, соціальної реабілітації важких підлітків; відкриваються притулки для дітей, що тікають із дому; працюють соціальні готелі та телефони довіри та багато інших служб, що надають соціальну, медичну, психологічну, педагогічну та інші види допомоги.

Повертається у наше суспільство благодійність, причому на новій законодавчо закріпленій основі. Закон РФ «Про благодійну діяльність та благодійні організації» викликав процес бурхливого розвитку благодійних фондів, асоціацій, спілок, об'єднань. В даний час успішно діють Фонд милосердя та здоров'я, Дитячий фонд, благодійний фонд «Білий журавлик» та багато інших, які надають соціальний захист та допомогу дітям-сиротам та дітям, які залишилися без піклування батьків, вихованцям дитячих будинків. Організовані та діють професійні асоціації соціальних педагогів та соціальних працівників, набирає сили волонтерський рух, який надає допомогу та підтримку нужденним дітям.

У 1991 р. у Росії було офіційно запроваджено інститут соціальної педагогіки. У системі професійної освіти було затверджено нова спеціальність«соціальна педагогіка», розроблено кваліфікаційну характеристику соціального педагога, а також внесено відповідні доповнення до кваліфікаційного довідника посад керівників, фахівців та службовців. Тим самим було юридично і практично було закладено основи нової професії.

Поняття «соціальний педагог» стало звичним і увійшло до теоретичних досліджень вчених і педагогічну практику.

Офіційне відкриття нового соціального інституту дало величезний імпульс для методологічних, теоретичних та науково-практичних досліджень як у сфері діяльності нових кадрів, так і в їхній підготовці. Останні роки характеризуються тим, що після 70-річної перерви Росія повертається у світовий освітній простір. Вивчається закордонний досвід, видається перекладна література, відбувається активний обмін фахівцями.

Ми з Вами стоїмо на початку нового періоду - періоду професійної соціально-педагогічної діяльності. Він тільки- 19

ко починається, але починається не з нуля. Людство накопичило величезний досвід роботи з дітьми, що вимагають особливого захисту і турботи, воно володіє методами і методиками вирішення проблем, що виникають у них, створює нові технології. Та й розвиток самої російської культуридавно підготувало ґрунт для цієї професії в різних сферахсоціальну діяльність.

Соціальна педагогіка в сучасних умовахполітичних, соціальних, економічних перетворень країни, входження Росії у світове співтовариство, прийняття Росією Конвенції про права дитини стає символом змін, націлених створення ефективної системидопомоги, захисту та підтримки дитинства.

Запитання для самоконтролю


  1. Які культурно-історичні традиції благодійності та
    милосердя у Росії?

  2. Які основні напрямки та форми соціальної допомоги дитинству
    існували в Давньоруській державіу IX - XVI ст.?

  3. Як формувалася система державного піклування дитинства в
    Росії у період із XVII в. до першої половини XIXв.?

  4. Розкажіть про становлення системи суспільного піклування
    ства в Росії: її переваги та недоліки.

  5. Розкрийте зміст роботи з дітьми у соціальній сфері у сові
    ський період.

  6. Яка сутність сучасних підходівдо розвитку державний
    них і недержавних структур соціальної допомоги дитинству в Росії?
Література

1. Олександрівський Ю.А.Пізнай і подолай себе: Наодинці з усіма.
-М., 1992.


  1. Антологія педагогічної думки Стародавню Русьі російського государ
    ства XIV-XVII ст. - М., 1985.

  2. Антологія соціальної роботи. Т. 1. Історія соціальної допомоги у Росії / Упоряд. М.В.Фірсов. - М., 1994.

  3. Бадя Л. В.Благодійність та меценатство в Росії: Крат, істор.
    нарис. - М., 1993.

  4. Благодійні організації соціального спрямування. -
    М., 1998.

  5. Єгошина Ст Н., Єфімова Н. Ст.З історії піклування та соціального
    забезпечення дітей у Росії. - М., 1993.

  6. Ключевський В. О.Зібр. тв.: У 9 т. Т. 1. Курс російської історії. 4.1.
    - М., 1987.

  1. Нещеретний П. І.Історичне коріння та традиції розвитку бла
    годійності у Росії. - М., 1993.

  2. Російська енциклопедія соціальної роботи: У 2 т. / За ред. А. М.
    Панова, Є. І. Холостової. - М., 1997.

"Соціальна педагогіка: курс лекцій (введення у професію "соціальний педагог", основи соціальної педагогіки, основи соціально-педагогічної діяльності) "

Навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів – М., Гуманіт. вид. центр ВЛАДОС, 2001. – 416 с. Автори: Галагузова М.А., Галагузова Ю.М., Штінова Г.М., Тищенко Є.Я., Дияконів Б

ВСТУП У ПРОФЕСІЮ «СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ» ЛЕКЦІЯ 1. КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ В РОСІЇ Милосердя та благодійність як культурно-культурно-мистецька як культурно-культурна діяльність. Етапи розвитку благодійності у Росії. Введення професії «соціальний педагог» у Росії. Милосердя та благодійність як культурно-історичні традиції соціально-педагогічної діяльності. Теорія та практика соціальної педагогіки пов'язані з історико-культурними, етнографічними традиціями та особливостями народу, залежать від соціально-економічного розвитку держави, спираються на релігійні та морально-етичні уявлення про людину та людські цінності. Якщо говорити про соціальну педагогіку як галузі практичної діяльності, то необхідно чітко розмежовувати соціально-педагогічну діяльність як офіційно визнаний різновид професійної діяльності, з одного боку, і як конкретну, реальну діяльність організацій, установ, окремих, громадян з надання допомоги людям, які її потребують, з іншого. Соціально-педагогічної діяльності як професії, яка передбачає спеціальну підготовку людей, здатних надати кваліфіковану допомогу дітям, які потребують соціальної, педагогічної та морально-психологічної підтримки, до недавнього часу в нашій країні не було. Що ж до реальної діяльності суспільства з надання допомоги знедоленим дітям, вона має у Росії глибоке історичне коріння. Треба сказати, що протягом усього розвитку людської цивілізації будь-яке суспільство так чи інакше стикалося з проблемою ставлення до тих його членів, які не можуть самостійно забезпечити своє повноцінне існування: дітям, старим, хворим на відхилення у фізичному чи психічному розвитку та іншим. Ставлення до таких людей у ​​різних суспільствах і державах на різних етапах їх розвитку було різним-від фізичного знищення слабких і неповноцінних людей до повної інтеграції їх у суспільство, що визначалося характерною для даного суспільства аксіологічною (ціннісною) позицією, тобто системою стійких переваг , значимих, що мають цінність для членів суспільства уявлень. Аксіологічна позиція, своєю чергою, завжди обумовлена ​​ідеологічними, соціально-економічними, моральними поглядами суспільства. Історія російського народу показує, що в його культурі ще в період родоплемінних відносин стали закладатися традиції гуманного, співчутливого ставлення до немічних і знедолених людей і особливо до дітей як найбільш беззахисним і вразливим серед них. З прийняттям на Русі християнства ці традиції отримали своє закріплення у різних формах милосердя та благодійності, які існували на всіх етапах розвитку російського суспільства та держави. Незважаючи на те, що слова «благодійність» та «милосердя», на перший погляд, дуже близькі за своїм значенням, вони не є синонімами. Милосердя - це готовність допомогти комусь із людинолюбства, співчуття, або, за визначенням В.Далю, "любов на ділі, готовність робити добро кожному". Російська православна церква зі свого заснування проголосила милосердя як із найважливіших шляхів виконання основний християнської заповіді " возлюби ближнього як себе самого " . Причому милосердя як діяльна любов до ближнього, через яку утверджувалася любов до Бога, мало виражатися не просто в співчутті, співчутті до страждаючих, а в реальній допомозі їм. У давньоруському суспільстві практичне виконання цієї заповіді зводилося, як правило, до вимоги подавати милостиню нужденним. Надалі отримали розвиток та інші форми прояву милосердя, найбільш значуща з яких – благодійність. Благодійність передбачає надання приватними особами або організаціями безоплатної та, як правило, регулярної допомоги нужденним людям. Виникнувши як прояв милосердного ставлення до ближнього, благодійність стала сьогодні однією з найважливіших складових. суспільного життяпрактично кожної сучасної держави, що має свою юридичну базу та різноманітні організаційні форми. Однак у кожній країні розвиток благодійності має свої історичні особливості. Етапи розвитку благодійності у Росії Багато дослідники виділяють кілька етапів розвитку благодійності у Росії, 1 етап - IХ-ХVI ст. У цей час благодійність починалася з діяльності окремих осіб та церкви і не включалася до обов'язків держави. Добрими справами, милосердним ставленням до нужденних прославився великий князь Володимир, якого в народі називали «Червоне сонечко», будучи від природи людиною широкої душі, він закликав інших піклуватися про ближнього, бути милосердним і терплячим, робити добрі справи. Володимир започаткував і здійснив низку заходів щодо залучення росіян до освіти та культури. Він заснував училища для навчання дітей знатних, середнього статку та убогих, бачачи в освіті дітей одну з головних умов розвитку держави та духовного становлення суспільства. Князь Ярослав Володимирович, який прийняв престол у 1016 р., заснував сирітське училище, в якому навчав на своєму утриманні 300 юнаків, У важкий період міжусобиць та воєн, коли з'явилася величезна кількість людей, які потребують матеріальної та моральної допомоги, саме церква взяла на себе цю благородну місію. Вона надихала російський народ на боротьбу за національне відродження і мала винятково важливе значення для збереження в народі властивої йому духовності, віри в добро, не давала йому озлобитися і втратити моральні орієнтири та цінності. Церква створила систему монастирів, де знаходили притулок жебраки та стражденні, знедолені, зламані фізично та морально. На відміну від західної церкви, яка бачила своє основне благодійне завдання в тому, щоб побачити жебраків і немічних, тобто дати їм притулок і їжу, російська церква взяла на себе виконання трьох найважливіших функцій : навчання, лікування, піклування. У Росії серед монастирів та великих храмів не було таких, які не містили б лікарні, богадільні чи притулки. Серед священиків ми знаходимо чимало яскравих прикладів, коли їхнє життя та діяння присвячувалися допомозі людям. Так, викликають глибоку повагу і захоплення Преподобний Серафим Саровський, Старець Амвросій, що служив людям вірою і правдою в Оптиній пустелі, Сергій Радонезький та багато інших, Вони вчили словом і ділом дотримуватися моральних заповідей, виробляти гідні зразки поведінки, відносити дбати про дітей, здійснювати акти милосердя та любові до ближнього. Але традиції благодійності у російському народі не обмежувалися діяльністю церкви та окремих князів. Прості люди часто надавали підтримку один одному, і в першу чергу – дітям. Справа в тому, що в цей період діти не усвідомлювалися державою та церквою як цінність для суспільства. Єпископи домонгольського періоду, за свідченнями істориків, не ознаменували себе нічим у справі надання допомоги дітям, особливо покинутим матерями, тоді як народ не залишався байдужим до долі сиріт. Традиція, що склалася ще в додержавний період дбати про дитину всією родовою громадою перетворилася на турботу про покинутих дітей при скудницях. Скудельниця - це загальна могила, в якій ховали людей, що померли під час епідемій, замерзлих взимку і т.п. Займалися їхнім піклуванням і вихованням недолугі - старці і бабусі, які спеціально підбиралися і виконували роль сторожа та вихователя. Утримувалися сироти в скудельницях за рахунок милостині населення навколишніх сіл і сіл. Люди приносили одяг, взуття, харчові продукти, іграшки. Саме тоді склалися такі прислів'я, як «З миру – по нитці, а бідному сироті – сорочка», «Живий – не без місця, а мертвий – не без могили». У скупицях покривалися народним милосердям і нещасна смерть, і нещасливе народження. За всієї своєї примітивності вдома для убогих дітей були висловлюванням народної турботи про сиріт, проявом людського обов'язку перед дітьми. Скудельники стежили їх фізичним розвитком, з допомогою казок передавали їм моральні правила людського гуртожитку, а колективні відносини згладжували гостроту дитячих переживань. На початку XVI ст., поряд з особистою участю будь-якої людини у благодійній діяльності, у справі надання допомоги нужденним намітилася нова тенденція, пов'язана з благодійною діяльністю держави. Зокрема, на Стоголовому Соборі в 1551 р. Іван Васильович Грозний висловив ідею у тому, що у кожному місті необхідно виявляти всіх, хто потребує допомоги - убогих і жебраків, будувати спеціальні богадільні і лікарні, де їм було б забезпечено притулок і догляд. 2 етап – з початку XVII ст. до реформи 1861 р. у період відбувається зародження державних форм піклування, відкриваються перші соціальні установи. Історію піклування дитинства на Русі пов'язують з ім'ям царя Федора Олексійовича, а точніше - з його указом (1682), в якому йшлося про необхідність навчання дітей грамоті та ремеслам. Але найбільше історії відоме ім'я великого реформатора - Петра I, який у своє правління створив державну систему піклування про нужденних, виділив категорії нужденних, ввів превентивні заходи боротьби з соціальними вадами, врегулював приватну благодійність, закріпив законодавчо свої нововведення. Вперше за Петра I дитинство і сирітство стають об'єктом піклування держави. В1706 р. відкриваються притулки для «ганебних немовлят», куди було наказано брати незаконнонароджених з дотриманням анонімності походження, а за «погублення сором немовлят» неминуча була смертна кара. Немовлята забезпечувалися державою, і в скарбниці були передбачені кошти на утримання дітей та людей, які їх обслуговували. Коли діти підростали, їх віддавали у богадільні на їжу або прийомним батькам, дітей старше 10 років – у матроси, підкидьків чи незаконнонароджених – у художні училища. Катерина Велика реалізувала задум Петра I будівництвом спочатку у Москві(1763 р.), та був у Петербурзі (1772 р.) імператорських виховних будинків для «ганебних немовлят». Благодійна діяльність Російського імператорського двору, насамперед його жіночої половини, набуває у період форми стійкої традиції. Так, Марія Федорівна, дружина Павла I та перший міністр благодійності, виявляла велику турботу про сирот. В1797 р. вона пише імператору доповідь про роботу виховних будинків та притулків, в якій, зокрема, пропонується «...віддавати немовлят (сиріт) на виховання в государеві села до селян «доброї поведінки». Але тільки коли малюки у виховних будинках зміцніють, а головне – після оспопривітання. Хлопчики можуть жити у прийомних сім'ях до 18 років, дівчатка – до 15». Зазвичай, ці діти брали шлюб у селі, які майбутнє управлялося органами соціального піклування. Так було започатковано систему виховання сиріт у сім'ях, а щоб вихователі були «майстерні та вмілі», Марія Федорівна власним коштом відкривала педагогічні класи при виховних будинках та пепіньєрські (пепіньєрка – дівчина, яка закінчила середній закритий навчальний заклад та залишена при ньому для педагогічної практики ) класи - у жіночих гімназіях та інститутах, які готували вчительок та гувернанток. Нею ж у 1798 р. було засновано піклування про глухонімих дітей. У цей же період починають створюватися громадські організації, які самостійно обирають об'єкт допомоги та працюють у тій соціальній ніші, яку держава не охоплювала своєю увагою. Так, за Катерини II (середина XVIII ст.) у Москві відкривається державно-філантропічне «Виховне суспільство». У 1842 р., також у Москві, створюється опікунська рада дитячих притулків, яку очолює княгиня Н.С. Трубецька. Спочатку діяльність ради була зосереджена на організації вільного часу бідних дітей, які залишаються вдень без нагляду батьків. Пізніше за раді почали відкриватися відділення для сиріт, а 1895 р. - лікарня для дітей московських бідняків. Олександр I звертає свою увагу на дітей із порушенням зору. За його наказом до Петербурга було запрошено знаменитого французького вчителя Валентина Гаюї, який розробив оригінальну методику навчання сліпих дітей. З цього часу починають будуватися установи цієї категорії дітей, а 1807г. відкривається перший інститут сліпих, де навчалося лише 15 сліпих дітей (розраховували прийняти 25), оскільки вже тоді був живучий тезу «у Росії сліпих немає». У цей період у Росії починає розвиватися певна соціальна політика та законодавство, складається система піклування людей, і зокрема - дітей, які потребують допомоги. Церква поступово відходить від справ піклування, виконуючи інші функції, а держава створює спеціальні інститути, які починають здійснювати державну політику у справі надання соціальної підтримки та захисту. III етап – з 60-х рр. ХІХ ст. на початок XX в. У цей час спостерігається перехід від державної благодійної діяльності до приватної благодійності. Зароджуються громадські філантропічні організації. Одна з них - «Імператорське людинолюбне суспільство», в якому були зосереджені грошові благодійні пожертвування приватних осіб, включаючи і осіб імператорського прізвища. Як і в Західній Європі, в Росії поступово формувалася мережа благодійних установ та закладів, налагоджувалися та вдосконалювалися механізми благодійної допомоги, якою охоплювався дедалі ширший крут дітей з різними соціальними проблемами: хвороба чи дефект розвитку, сирітство, бродяжництво, безпритульність, проституція, алкоголізм та т. д. Суспільні філантропічні дії поширилися і дітей з фізичними вадами. Було організовано притулки для глухонімих, сліпих дітей, дітей-інвалідів, де їх утворювали та навчали різним ремеслам відповідно до їх недуги. Піклування про глухонімих дітей, засноване ще імператрицею Марією Федорівною, містило за рахунок своїх коштів шкоди, навчальні майстерні, притулки та притулки для дітей, видавало допомогу сім'ям, які мають глухонімих утриманців. Бідним вихованцям видавалося державне забезпечення. Не менш значним було піклування Марії Олександрівни про сліпих дітей. Основним джерелом доходу Опікунства був кружечний збір - матеріальна пожертва всіх церков і монастирів, яка збиралася на п'ятому тижні після Великодня. До училищ приймалися діти від 7 до 11 років на повний казенний зміст у разі крайньої потреби. В1882 р. відкрилося Товариство піклування про бідних та хворих дітей «Синій хрест», керувала яким Велика: Княгиня Єлизавета Мавриклівна. Вже у 1893 р., у рамках цього товариства з'явилося відділення захисту дітей від жорстокого поводження, включаючи притулки та гуртожитки з майстернями. У цей час коштом приватної підприємниці А. З. Балицької було створено перший притулок для калік і паралізованих дітей. Наприкінці ХІХ ст. стає необхідним відкриття притулків для дітей-ідіотів та епілептиків, які також потребують спеціального догляду та турботи. Таку благородну місію взяло він Товариство піклування калік неповнолітнього віку та ідіотів, яке відкрило притулок для дітей-ідіотів у Петербурзі. Там же лікар-психотерапевт І. В. Маляревський відкриває лікарсько-виховний заклад для розумово відсталих дітей, маючи на меті сприяти дітям з проблемами психічного здоров'я у навчанні їх чесного трудового життя. Таким чином, система суспільно-державного піклування дітей у Росії наприкінці ХІХ століття являла собою розгалужену мережу благодійних товариств та установ, діяльність яких значно випередила становлення професійної соціальної роботи та соціальної педагогіки в Європі. У цей час благодійність набуває світського характеру. Особиста участь у ній сприймається суспільством як моральний вчинок. Благодійність пов'язується з благородством душі та вважається невід'ємною справою кожного. Характерною рисою цього періоду є зародження професійної допомоги та поява професійних фахівців. Починають організовуватись різні курси, які стали початком професійного навчання кадрів для соціальних служб. «Соціальна школа» була утворена на юридичному факультеті Психоневрологічного інституту, де однією з кафедр була кафедра суспільного піклування (жовтень 1911 р.). Цього ж року було зроблено перший набір студентів за спеціальністю «суспільний пікл». В1910 та 1914 рр. відбулися перший та другий з'їзди діячів соціальної сфери. Одним із найважливіших напрямів діяльності вчених та практиків у цей період було надання допомоги та побудова системи виховно-виправних установ, куди потрапляли жебраки та безпритульні діти. У Москві при Міській думі діяла Благодійна рада та утворена ним спеціальна Дитяча комісія, яка здійснювала статистичний збір даних про дітей, виключених зі школи або вигнаних із притулків за погану поведінку; контролювала умови утримання малолітніх злочинців; сприяла у відкритті дитячих притулків. Питанням виправлення малолітніх злочинців шляхом психічного на основі любові до ближнього були присвячені з'їзди представників російських виправних закладів для малолітніх (з 1881 до 1911 року пройшло 8 з'їздів), У Росії широкі масштаби приймала просвітницька діяльність по відношенню до малолітніх злочинців. Читалися лекції, проводилися бесіди з питань діяльної участі кожного громадянина у долі дитини, яка вчинила правопорушення. Відкривалися благодійні товариства, які за власний кошт створювали установи для надання допомоги дітям, які стали на шлях злочину. На початку XX ст. у Росії успішно розвивалася система соціальних служб. У 1902р. діяло 11400 благодійних установ, 19108 опікунських рад. Тільки Петербурзі їх прихід становив 7200 рублів, на той час сума величезна. Гроші йшли на створення навчально-виховних закладів, утримання будинків для бідних дітей, нічних притулків для бродяжок, народних їдалень, амбулаторій та лікарень. У суспільстві зберігалося та зміцнювалося стійке позитивне ставлення до благодійності. IV етап – з 1917 р. до середини 80-х років. XX ст. Переломним моментом у розвитку благодійності у Росії стала Жовтнева революція 1917 р. Більшовики засудили благодійність як буржуазний пережиток, тому будь-яка благодійна діяльність було заборонено. Ліквідація приватної власності закрила можливі джерела приватної благодійності. Відділення церкви від держави та фактично її репресування закрило шлях церковної благодійності. Знищивши благодійність, яка була реальною формою допомоги нужденним дітям, держава взяла на себе турботу про соціально знедолених, кількість яких внаслідок найгостріших соціальних катаклізмів (першої світової війни, кількох революцій, громадянської війни) різко зросла. Сирітство» безпритульність, правопорушення серед підлітків, проституція неповнолітніх – найгостріші соціальні та педагогічні проблеми того періоду, які вимагали свого вирішення. Радянська Росія поставила завдання боротьби з дитячою безпритульністю та її причинами. Цими питаннями займалися звані соцвоси - відділи соціального виховання при органах влади всіх рівнів. Вили створені установи із соціально-правової охорони неповнолітніх, у вузах Москви та Ленінграда було розпочато підготовку фахівців для системи соціального виховання. У цей період активно почала розвиватися педологія, яка ставила перед собою завдання на основі синтезованих знань про дитину та середовище забезпечити найбільш успішне її виховання: допомогти дітям вчитися, оберігаючи дитячу психіку від перевантажень, безболісно опановувати соціальні та професійні ролі і т. д. 20- е рр. довелося поява цілої плеяди талановитих педагогів та психологів - як вчених, так і практиків, серед яких А. С. Макаренко, П. П. Блонський, С. Т. Шацький, Л.С. Виготський та багато інших. Їхні наукові праці, що вражають досягнення у практичній роботі із соціальної реабілітації «важких» дітей та підлітків (Перша дослідна станція Наркомпросу, трудова колонія ім. М. Горького та ін.) отримали заслужене міжнародне визнання. Однак система соціального виховання та педологія розвивалися недовго, фактично вони припинили своє існування після сумнозвісної постанови 1936 «Про педологічні збочення в системі Наркомпросу». Педології було інкриміновано роль «антиленінської теорії відмирання школи», нібито розчиняє останню серед. Багато представників цієї теорії було репресовано, а соціальне виховання та поняття середовища дискредитовано та вилучено з професійної свідомості педагогів на довгі роки. З 30-х років, названих у нашій історії «великим переломом», опустилася «залізна завіса», яка надовго відокремила радянських учених та практиків від зарубіжних колег. У тоталітарній державі, що склалася, відбулася підміна загальнолюдських цінностей на класові. Проголошення утопічної ідеї побудови найдосконалішого і справедливого суспільства, ліквідації всіх пережитків минулого, у тому числі й соціальних бід, зробило закритою тему соціальних проблем та систему соціальної допомоги дітям, які потребують. Нові соціальні потрясіння, пов'язані з Великою Вітчизняною війною (1941-1945 рр.), знову загострили становище дітей. «Тепер, коли тисячі радянських дітей втратили рідних і залишилися без даху над головою, - писала газета «Правда», - їхні потреби мають бути прирівняні до потреб фронту». Змінюється ставлення громадськості до соціально знедолених дітей - до них почали ставитися як до жертв війни. Держава намагається вирішити їхні проблеми шляхом створення шкіл-інтернатів для евакуйованих дітей, розширення мережі дитячих будинків для дітей воїнів та партизанів. Але водночас практично відроджується благодійність (хоча це слово й не вживається), яка проявляється у відкритті спеціальних рахунків та фондів, у перерахуванні солдатами та офіцерами грошей для дітей, у передачі особистих заощаджень населення на їхні потреби. у педагогічній науці та практиці намітився явний поворот у бік соціальної педагогіки, створення та розвитку її організаційних форм та інститутів, відновлення теоретичних досліджень у галузі педагогіки середовища, пов'язаних із розробкою системного підходу у навчанні та вихованні. Запровадження професії «соціальний педагог» у Росії Глибокі соціальні потрясіння, які у нашому суспільстві останніми роками, кризовий стан економіки, культури, освіти катастрофічно погіршують умови життя та дітей. Як результат цього зростає злочинність серед підлітків та молоді, збільшується кількість безпритульних та бездоглядних дітей, стають соціальною проблемою дитячий алкоголізм, дитяча проституція, дитяча наркоманія, зростає кількість дітей, які мають відхилення у фізичному та психічному розвитку, тощо. В умовах реформування суспільства змінюється та соціальна політика держави. У 1990 р. Верховною Радою СРСР була ратифікована Конвенція ООН про права дитини, яка набула чинності для Російської Федерації як правонаступника СРСР з 15 вересня 1990 р. У статті 7 нової Конституції Росії записано, що в Російській Федерації «забезпечується державна підтримка сім'ї, материнства »батьківства та дитинства, розвивається система соціальних служб, встановлюються державні пенсії та інші гарантії соціального захисту». Прийнято численні нормативні акти; Закон про освіту, Указ Президента про соціальну підтримку багатодітних сімей, Постанова уряду про невідкладні заходи щодо соціального захисту сиріт та дітей, які залишилися без піклування батьків, та ін. На початку 90-х років були прийняті та почали реалізовуватися три великі соціальні програми: «Соціально -психологічна підтримка, навчання та виховання дітей з аномаліями розвитку», «Творчий розвиток особистості» та «Соціальні служби допомоги дітям та молоді»; тоді ж було розроблено і по теперішній час діють такі державні соціальні програми, як «Діти Росії», «Діти Чорнобилі» та ін. Питаннями соціального захисту та підтримки дитинства нині займаються різні міністерства та відомства: Міністерство загальної та професійної освіти; Міністерство праці та соціального розвитку; Міністерство охорони здоров'я; Міністерство юстиції. Повсюдно країни створюються установи нового типу: центри соціального здоров'я сім'ї та дітей, соціальної реабілітації важких підлітків; відкриваються притулки для дітей, що тікають із дому; працюють соціальні готелі та телефони довіри та багато інших служб, що надають соціальну, медичну, психологічну, педагогічну та інші види допомоги. Повертається у наше суспільство благодійність, причому на новій законодавчо закріпленій основі. Закон РФ «Про благодійну діяльність та благодійних організаціях»викликав процес бурхливого розвитку благодійних фондів, асоціацій, спілок, об'єднань. В даний час успішно діють Фонд милосердя та здоров'я, Дитячий фонд, благодійний фонд «Білий журавлик» та багато інших, які надають соціальний захист та допомогу дітям-сиротам та дітям, які залишилися без піклування батьків, вихованцям дитячих будинків. Організовані та діють професійні асоціації соціальних педагогів та соціальних працівників, набирає сили волонтерський рух, який надає допомогу та підтримку нужденним дітям. У1991 р. у Росії було офіційно запроваджено інститут соціальної педагогіки. У системі професійної освіти було затверджено нову спеціальність «соціальна педагогіка», розроблено кваліфікаційну характеристику соціального педагога, а також внесено відповідні поповнення до кваліфікаційного довідника посад керівників, спеціалістів та службовців. Тим самим було юридично і практично було закладено основи нової професії. Поняття «соціальний педагог» стало звичними увійшло теоретичні дослідження вчених і педагогічну практику. Офіційне відкриття нового соціального інституту дало величезний імпульс для методологічних, теоретичних та науково-практичних досліджень як у сфері діяльності нових кадрів, так і в їхній підготовці. Останні роки характеризуються тим, що після 70-річної перерви Росія повертається у світовий освітній простір. Вивчається закордонний досвід, видається перекладна література, відбувається активний обмін фахівцями. Ми з Вами стоїмо на початку нового періоду - періоду професійної соціально-педагогічної діяльності. Він лише починається, але починається не з нуля. Людство накопичило величезний досвід роботи з дітьми, що вимагають особливого захисту і турботи, воно володіє методами і методиками вирішення проблем, що виникають у них, створює нові технології. Та й розвиток самої російської культури давно підготував ґрунт для цієї професії у різних сферах соціальної діяльності. Соціальна педагогіка в сучасних умовах політичних, соціальних, економічних перетворень країни, входження Росії у світове співтовариство, прийняття Росією Конвенції про права дитини стає символом змін, націлених створення ефективної системи допомоги, захисту та підтримки дитинства.

Зміст підручника

Зауваження 1

Соціальна педагогіка як наукова галузь і відповідна їй навчальна дисциплінапорівняно молоді. При цьому сьогодні ця дисципліна є однією з провідних у професійній підготовці спеціалістів соціальної сфери.

Розвиток соціальної педагогіки у Росії почалося не з нуля. Витоки соціальної педагогіки є у працях багатьох російських педагогів, філософів, психологів, таких як В.С.Соловйов, Н.А.Бердяєв, А.Н.Леонтьєв, Л.С.Виготський, К.Д.Ушинський, А.С. Макаренка. За кордоном ця наука розвивається понад сто років.

Існує безліч книг, що висвітлюють різні проблемисоціальної педагогіки Вчені-педагоги Росії висловлюють у своїх працях авторське бачення соціальної педагогіки. Незважаючи на це, в цій галузі педагогічної науки поки що чітко не визначено предмет і об'єкт дослідження, дискусії схильні до її основних категорій.

У книзі Галагузової Мінненур Ахметханівни «Соціальна педагогіка» представлені матеріали, які є результатом п'ятнадцятирічної викладацької та науково-дослідної діяльності автора у сфері соціальної педагогіки. Матеріал підручника згрупований у три великі розділи:

  • Введення у професію;
  • Наукові засадисоціальної педагогіки;
  • Основи соціально-педагогічної діяльності.

У першому розділі описуються культурно-історичні передумови виникнення у Росії соціальної педагогіки, специфічні особливостіта області професійної роботисоціального педагога та особливості його профпідготовки.

Другий розділ підручника присвячений становленню соціальної педагогіки як наукову галузь у Росії там. У ньому розглядаються об'єкт та предмет соціальної педагогіки, наукова проблематика, базові категорії та принципи цієї науки, особливості соціально-педагогічних досліджень.

Третій розділ книги висвітлює основи соціально-педагогічної діяльності. Ця діяльністьбагатопланова, має велику кількість напрямків та різновидів. Багато з них дуже складні та специфічні, об'ємні за змістом, формами та функціями, що розкриття їх особливостей і навіть загальних засад у рамках розділу підручника практично неможливе. Тому у відповідному розділі підручника розглядаються лише окремі проблеми, що виникають у дітей з делінквентною та девіантною поведінкою, що залишилися без батьків та інших категорій дітей, залежно від соціуму, в якому знаходиться дитина. Вибір напрямів соціально-педагогічної діяльності до розгляду визначався тим, що в інших підручниках із соціальної педагогіки вони практично не розглядаються, а в практичній діяльності багато соціальних педагогів стикаються з такими проблемами.

У підручнику, в кінці розділів наводяться також питання для самостійної роботиі додаткова літератураз пройденої теми.

Для кого написано підручник?

Примітка 2

Рецензентами цього підручника виступали відомі вчені-педагоги: Оліференко Людмила Яківна, Мардахаєв Лев Володимирович, Назарова Наталія Михайлівна, Литвак Римма Олексіївна.

Для Росії професія соціальний педагог нова. Лише у $1990$ почалася підготовка кадрів для цієї складної, але цікавої професії. У нашій країні розвиток соціальної педагогіки був звивистим та драматичним. З цим пов'язані труднощі у становленні соціальної педагогіки як професійну сферу. До таких труднощів можна віднести практично повну втрату традицій милосердя і благо орудності в радянському суспільстві, що вкоренилася у свідомості людей орієнтацію на якесь спільне благо за одночасної зневаги до окремої людини. Подолання таких установок важко, але необхідне, тому що ідеологія соціальної педагогіки побудована на відношенні до людини та до дитини, зокрема як до найвищої цінності.

Багато проблем породжуються і сучасною дійсністю. Її суперечливість та невизначеність призводять до того, що на сьогоднішній день у нашій країні практично відсутні соціальні групи населення, які почуваються соціально захищеними та впевненими у своєму майбутньому. Така ситуація значно ускладнює завдання, які стоять перед фахівцями у сфері соціального виховання та соціальної допомоги дітям та молоді. При цьому дана проблемаформує високий попит на фахівців, які вміють дати професійну оцінку процесу соціального становлення, розвитку та адаптації в соціумі молодих громадян, своєчасно виявити проблеми, що виникають, і надати допомогу в їх вирішенні.

Поточна сторінка: 1 (загалом у книги 35 сторінок) [доступний уривок для читання: 23 сторінок]

Штінова Галина Миколаївна

Галагузова Мінненур Ахметханівна

Галагузова Юлія Миколаївна

Соціальна педагогіка

Під спільною редакцієюдоктора педагогічних наук, професора М.О. Галагузовий

Рекомендовано Навчально-методичним об'єднанням зі спеціальностей педагогічної освіти як підручник для студентів вищих навчальних закладів, які навчаються за спеціальністю «Соціальна педагогіка»


Рецензенти: Л.Я. Оліференко – доктор педагогічних наук, професор;

Л.В. Мардахаєв - доктор педагогічних наук, професор

Штінова Г.М.

ЗВЕРНЕННЯ ДО СТУДЕНТІВ

Дорогі студенти!

Ви обрали шляхетну, нову для нашого суспільства професію – соціальний педагог. Так, справді в Росії ця професія – нова. Лише у 1990 р. спеціальність «соціальна педагогіка» була включена до Класифікатора напрямів та спеціальностей вищої професійної освіти, їй було присвоєно номер; було введено відповідну посаду та до тарифно-кваліфікаційного довідника. Почалася підготовка кадрів для цієї професії.

У нашій країні соціальна педагогіка має так само глибокі та давні традиції, як і в інших країнах світу. Тільки цей розвиток був звивистішим і драматичнішим, як, втім, і вся історія країни. Саме цим і зумовлені головні труднощі становлення соціальної педагогіки як нової професійної сфери, яка включає не лише власне соціально-педагогічні установи та служби, органи управління ними, а й систему підготовки фахівців, а також науково-дослідну базу соціально-педагогічної діяльності.

До таких труднощів можна віднести втрату традицій милосердя, благодійності в радянському суспільстві, що глибоко вкоренилася в суспільній свідомості орієнтацію на «загальне благо» при глибокій зневазі до окремої людини. Подолання цієї «спадщини» соціалізму надзвичайно важко, але необхідно, бо ідеологія соціальної педагогіки вимагає ставлення суспільства до людини, і в першу чергу до дитини, як до вищої цінності, розуміння її долі та сенсу життя.

Багато таких проблем, які породжені вже сучасною російською дійсністю. Її динамічність, суперечливість, невизначеність призводять до того, що сьогодні практично немає соціальних груп населення, які б почували себе соціально захищеними, благополучними, впевненими у своєму майбутньому. І насамперед це стосується дітей та молоді. Така ситуація ускладнює завдання, які стоять перед фахівцями в галузі соціального виховання, соціального захисту та соціальної допомоги дітям та молоді, але, з іншого боку, саме це формує надзвичайно високий попит на фахівців, які вміють професійно оцінити, як проходить процес соціального становлення, соціального розвитку та адаптації у суспільстві молодих громадян, вчасно виявити виникаючі на цьому складному шляхупроблеми та допомогти вирішити їх. Необхідні й фахівці, які вміють професійно та науково обґрунтовано діагностувати та прогнозувати соціальний розвиток суспільства, формувати ефективну соціальну політику держави щодо підростаючих поколінь, що тільки вступають у життя. Адже саме від них залежить майбутнє країни.

Все це пояснює, чому на сучасному етапі становлення соціальної педагогіки та системи підготовки фахівців у галузі соціальної педагогіки набувають такого важливого значення.

Соціальна педагогіка як галузь науки та відповідний їй навчальний курс, який сьогодні є одним із провідних курсів у професійній підготовці багатьох фахівців для соціальної сфери, ще порівняно молоді. Однак не можна сказати, що розвиток соціальної педагогіки в Росії почався з нуля. Витоки соціальної педагогіки можна знайти у працях багатьох вітчизняних філософів, психологів, педагогів, як-от Н.А. Бердяєв, В.С. Соловйов, Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко та ін. Крім того, вже понад сто років нараховує розвиток цієї науки за кордоном.

Досить багато книжок, які висвітлюють ті чи інші проблеми соціальної педагогіки, з'явилося й під час її офіційно визнаного розвитку на Росії. Такі вчені-педагоги як В.Г. Бочарова, А.В. Мудрік, В.Д. Семенов, Ю.В. Васильєва, Л.Д. Дьоміна, Б.З. Вульф, Р.А. Литвак та інші висловлюють у своїх роботах авторське бачення основ соціальної педагогіки. Але слід зазначити, що ця область педагогічної науки, що розвивається, поки ще чітко не визначила свій предмет і об'єкт дослідження, дискусійними є її основні категорії, є і багато інших спірних питань у цій науці, які належить вирішити вам у майбутньому.

У цій книзі представлені матеріали, які є результатом майже п'ятнадцятирічної викладацької та науково-дослідної діяльності авторів у галузі соціальної педагогіки. Матеріал підручника скомпонований у три розділи: "Введення в професію "соціальний педагог"", "Наукові основи соціальної педагогіки", "Основи соціально-педагогічної діяльності".

У першому розділі розглядаються культурно-історичні причини виникнення соціальної педагогіки у Росії, специфіка та сфери професійної діяльності соціального педагога, і навіть особливості його професійної підготовки.

У другому розділі висвітлюються питання становлення соціальної педагогіки як наукової галузі за кордоном і в Росії, розглядаються об'єкт і предмет цієї науки, що ще тільки формується в нашій країні, область її наукової проблематики, основні категорії та принципи даної науки, специфіка соціально-педагогічних досліджень.

Третій розділ книги присвячений основам соціально-педагогічної діяльності. Ця діяльність надзвичайно багатопланова, має безліч напрямків та різновидів. Причому багато хто з них сам по собі настільки складний і специфічний, об'ємний за змістом, функціями, формами, що розкрити їх особливості і навіть найзагальніші основи в рамках одного розділу практично неможливо. До таких напрямів діяльності соціального педагога відносяться, наприклад, його робота в загальноосвітній установі, профілактична діяльністьв закладах загальної та додаткової освіти дітей та молоді та ін. Розкрити сутність та технології соціально-педагогічної діяльності даних видів – завдання окремого навчального видання. І таких навчальних посібників для студентів – майбутніх соціальних педагогів сьогодні вже видано багато.

Тому в третьому розділі підручника розглядаються лише окремі проблеми, які виникають у дітей з девіантною та делінквентною поведінкою, що залишилися без піклування батьків, інших категорій дітей, залежно від того соціуму, в якому знаходиться дитина: сім'я, освітні заклади, дитячі будинки та притулки, пенітенціарні установи (виховні колонії, центри тимчасової ізоляції) та ін. Вибір напрямів соціально-педагогічної діяльності, які представлені в даному розділі підручника, визначався, головним чином, тим, що в інших навчальних посібниках із соціальної педагогіки вони фактично не розглядаються, хоча в практичній діяльності дуже багатьом соціальним педагогам доводиться вирішувати такі проблеми.

Наприкінці кожного розділу наводяться питання для самостійної роботи, а також література на цю тему.

На закінчення хочу висловити подяку Людмилі Яківні Оліференко, вченому та педагогу, яка стояла біля витоків введення соціальної педагогіки в Росії і яка спонукала мене зайнятися цією новою, а тому загадковою, цікавою та привабливою галуззю науки. Подвійно вдячна їй, оскільки вона погодилася виступити і рецензентом цього підручника.

Особливу подяку хотілося б також висловити другому рецензенту книги – доктору педагогічних наук, професору Мардахаєву Леву Володимировичу, який уважно прочитав рукопис та своїми критичними зауваженнями допоміг авторам зняти деякі сумніви, що виникали під час його написання.

Автори вдячні також тим ученим, хто висловив свою готовність дати критичний відгук на підручник – доктора педагогічних наук, професора Назарова Наталія Михайлівна з Москви та Литвак Римма Олексіївна з Челябінська.

Крім того, автори висловлюють свою глибоку подяку та вдячність студентам кількох вишів, які прослухали наші лекції, брали активну участь у проведенні семінарських та практичних занять, а також написали та захистили дипломні роботи та магістерські дисертації із соціальної педагогіки.

М.А. Галагузова,

професор, доктор педагогічних наук

ВСТУП У ПРОФЕСІЮ «СОЦІАЛЬНИЙ ПЕДАГОГ»

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ В РОСІЇ

Милосердя, піклування та благодійність як культурно-історичні традиції соціально-педагогічної діяльності. Етапи розвитку піклування дітей у Росії. Введення професії «соціальний педагог» у Росії.


Милосердя, піклування та благодійність як культурно-історичні традиції соціально-педагогічної діяльності. Теорія та практика соціальної педагогіки тісно пов'язані з історико-культурними, національними традиціямита особливостями народу, залежать від соціально-економічного розвитку держави, спираються на релігійні та морально-етичні уявлення про людину та людські цінності.

Якщо говорити про соціальну педагогіку як сферу практичної діяльності, то необхідно чітко розмежовувати соціально-педагогічну діяльність як офіційно визнаний різновид професійної діяльності, з одного боку, і як конкретну, реальну діяльність організацій, установ, окремих громадян з надання допомогилюдям, які потребують її, – з іншого.

Соціально-педагогічна діяльність як професія, яка передбачає цілеспрямовану підготовку фахівців, здатних надати кваліфіковану допомогу людям, які потребують соціальної, педагогічної та морально-психологічної підтримки, донедавна в нашій країні не існувала. Що ж до реальної діяльності суспільства з надання допомоги знедоленим людям, і насамперед дітям, вона має у Росії глибоке історичне коріння.

Треба сказати, що протягом усього розвитку людської цивілізації будь-яке суспільство так чи інакше стикалося з проблемою ставлення до тих його членів, які не можуть самостійно забезпечити своє повноцінне існування: дітям, людям похилого віку, хворим, які мають відхилення у фізичному чи психічному розвитку, та іншим. Ставлення до таких людей у ​​різних суспільствах і державах на різних етапах їх розвитку було різним – від фізичного знищення слабких і неповноцінних людей до повної інтеграції їх у суспільство, що визначалося характерною для даного суспільства аксіологічною (ціннісною) позицією, тобто системою стійких переваг , значимих, що мають цінність для членів суспільства уявлень. Аксіологічна позиція, своєю чергою, завжди буває обумовлена політичною організацією, і навіть ідеологічними, соціально-економічними, моральними поглядами суспільства.

Історія російського народу показує, що в його культурі ще в родоплемінний період стали закладатися традиції гуманного, співчутливого ставлення до немічних і знедолених людей і особливо до дітей як найбільш беззахисним і вразливим серед них. З прийняттям на Русі християнства ці традиції отримали своє закріплення у різних формах милосердя, піклування та благодійності, які існували на всіх етапах розвитку російського суспільства та держави.

Незважаючи на те, що слова «призрівання» «милосердя» та «благодійність», на перший погляд, дуже близькі за своїм значенням, вони не є синонімами.

Подивитисяозначає «доглянути, надати увагу, милість; приголубити». Очевидно, що в нас більшою міроюце поняття виражає сутність допомоги, що надається дітям. Вперше воно зустрічається в «Моленні Даниїла Заточника»: «Аще хтось людину в печалі привидить, як студеною водою напоїть в спекотний день». Поняття «призріння» стало активно використовуватися у вітчизняній літературі з XVII ст. у значенні «прихильна увага, заступництво; нагляд, турбота, піклування». Однак на практиці надання допомоги піклування про нужденних, особливо дітей, існувало на Русі з найдавніших часів, задовго до прийняття християнства.

Милосердя– це готовність допомогти комусь із людинолюбства, співчуття, чи, за визначенням В. Даля, «любов на ділі, готовність робити добро кожному». Російська православна церква з самого свого заснування проголосила милосердя як один із найважливіших шляхів виконання основної християнської заповіді «возлюби ближнього як себе самого». Причому милосердя як діяльна любов до ближнього, через яку утверджувалася любов до Бога, мало виражатися не просто в співчутті, співчутті до страждаючих, а в реальній допомозі їм. У давньоруському суспільстві практичне виконання цієї заповіді зводилося, як правило, до вимоги подавати милостиню нужденним. Надалі набули розвитку та інші форми прояву милосердя, найбільш значуща з яких – благодійність.

Благодійністьпередбачає надання приватними особами або організаціями безоплатної та, як правило, регулярної допомоги нужденним людям. Виникнувши як прояв милосердного ставлення до ближнього, благодійність стала сьогодні однією з найважливіших складових суспільного життя практично кожної сучасної держави, яка має свою юридичну базу та різні організаційні форми. Однак у кожній країні розвиток благодійності має свої історичні особливості.


Етапи розвитку піклування дітей у Росії.Дослідники виділяють кілька етапів розвитку соціально-педагогічної допомоги у Росії. У той самий час різні вчені пропонують різні періодизації залежно від обраного ними критерію.

Якщо критерієм періодизації виступає основний суб'єкт допомоги (громада, князь, церква, держава, приватні особи чи громадські організації), можна виділити сім основних етапів зародження, становлення та розвитку піклування дітей у Росії.


І етап – з VI по ІХ ст.

Це найдавніший періодісторія наших предків. З VI ст. з'являються різноманітні відомості у візантійських джерелах, за якими слов'яни мешкали біля Дунаю до Вісли і ділилися на 3 групи. Одна з цих груп – «анти» – проживала у межиріччі Дністра та Дніпра і, можливо, була прародичкою східних слов'ян. До VIII - ІХ ст. відносяться докладні описи організації життя та побуту слов'янських племінних спілок, що містяться в «Повісті минулих літ».

Незважаючи на складнощі, пов'язані з джерельною базою, ми можемо судити про різні форми піклування дітей, які існували в слов'янських громадах вже в цей період. Допомога надавалася як організовано – громадою загалом, і спонтанно – окремими її членами.

Про увагу слов'ян до виховання говорять найдавніші язичницькі літературні пам'ятки, такі як «Велесова книга», створена VIII – IX ст. у Новгороді, що містить тексти про найдавніше минуле предків слов'ян. В одному з текстів розповідається, як легендарний Ілур вчив своїх дітей не тільки грамоті, а й «митися, гартуватися, бути стійкими в битвах», що, безсумнівно, було необхідно в той складний час, повне битвта поневірянь. Крім того, у Книзі особливу увагуприділяється вихованню в дітей віком навичок працьовитості, розуміння необхідності пам'ятати своїх предків, триматися спільно, вирішувати проблеми всім світом.

Гуманне ставлення до дітей виникло далеко не відразу. Ставлення до дітей спочатку було негативним, оскільки вони сприймалися як тягар. Тому ми зустрічаємося з таким явищем, як узаконене вбивство – інфатицид. Найчастіше дітей, як чистих, безгрішних істот, приносили в жертву.

Найраніші форми «інституту дитячого сирітства» пов'язані з формами домашнього рабства. Як стверджують деякі дослідники, домашнє рабствовиросло з поширеного звичаю, за яким захоплені в полон дорослі чоловіки умертвлялися, а жінки та діти віддавалися в одну із сімей племені. Це було своєрідним інститутом захисту та збереження життя дитині.

Серед організованих общинних форм допомоги виділявся звичай передачі сироти з дому до будинку на годування, щоб, з одного боку, забезпечити дитину всім необхідним, а з іншого – не обтяжувати сім'ї відповідальністю за неї. Сироті могли призначити і «суспільних батьків», які брали його до сім'ї до моменту досягнення ним економічної самостійності. Якщо сирота мала господарство, громада протидіяла його усиновленню. У такому разі він знову ж опинявся під опікою всієї громади і називався «вихованцем» («виховувати» – виховувати) або «вихованцем» («кормити» – годувати).

Добре відомий звичай організації «допомог» або «вбрання світом» – спільної селянської роботи на допомогу будь-кому. Зокрема допомоги могли надаватися сім'ям, у яких батьки хворіли чи з якихось інших причин було неможливо повною мірою виконувати господарські функції. У призначений час общинники збиралися, щоб допомогти тим, хто потребує посівної або жнив. Крім того, при необхідності вони приходили до будинку для того, щоб натопити піч, нагодувати худобу, прибратися, доглянути дітей.

До індивідуальних форм допомоги у слов'янських громадах можна віднести «прийняття» – усиновлення, прийом до сімейного кола осіб, які не мають змоги самостійно вирішувати питання життєзабезпечення. До таких належали й діти, які залишилися з різних причин без піклування батьків. Найчастіше сироту «приймали» в сім'ю, де не було спадкоємця або людям похилого віку було важко справлятися з господарством. Таким чином, дитині надавалися необхідна увага, ласка, майновий зміст, а вона, у свою чергу, повинна була почитати своїх нових батьків, допомагати їм по господарству і зобов'язана була їх поховати.

З найдавніших часів у слов'янській громаді існував звичай милостині. Об'єктами милостині часто ставали діти (осиротілі або з незаможних сімей). Цей звичай досі можна простежити у різдвяній та олійній обрядовості. Так, на Різдво та Масляну діти ходять по домівках і співають святкові пісні, в яких крім прославлення господарів та побажань багатства, здоров'я тощо міститься прохання (іноді навіть загроза, виражена в жартівливій формі) подати продукти чи гроші: «Тіточко, не скупися, масляним млинцем поділися!»; "Не даси пирога, ми корову за роги!" і т.п.

Господарі тим, хто просить, ніколи не відмовляли. Відмовити в такому разі – значить накликати на свій будинок нещастя цілий рік. І навпаки, чим щедріше обдаруєш колядника, чим більше дітей поласує масляними млинцями, тим вдаліше складеться майбутній рік.

І все ж у цей період саме громада була головним суб'єктом допомоги, і зокрема піклування про дітей. Філософія життя язичницької спільноти викликала певні формипідтримки та захисту у соціальній, господарській та культовій діяльності наших предків. Слід зазначити, що основою цієї допомоги був принцип "взаємно" або "ти мені - я тобі". Общинний спосіб життя виховував у слов'ян такі риси, як колективізм, корпоративність. Вони допомагали, знаючи, якби що, допоможуть їм. І ця впевненість була головним стимулом для надання допомоги.

Однак з появою у слов'ян державності, громада поступово відходить на другий план, поступаючись місцем спочатку князям, а після прийняття християнства – церкви. Але це означає, що общинні форми допомоги зникли. Вони зберігалися і залишалися надзвичайно значущими для російських селян до XX ст.


II етап - з X по ХV ст.

У цей час благодійність починалася з діяльності князів, окремих осіб та церкви і не включалася до обов'язків держави.

Про благодійну діяльність перших російських князів: Рюрика, Олега, Ігоря та Ольги відомостей практично не збереглося. Зате з прийняттям християнства на Русі встановлюється традиція обов'язкової допомоги нужденним, адже одна з основних християнських заповідей – «возлюби ближнього» – виявляється у діяльному коханні чи допомозі ближньому. «Придивіться жебраків, одягніть голих, насичіть жадібних, Бог дивився сиріт». Ці заповіді на багато років визначили нужденних людей та способи їхнього піклування.

Невипадково тому добрими справами, милосердним ставленням до нужденним прославився великий князь Володимир I – Хреститель, якого у народі називали «Червоне сонечко». Будучи від природи людиною широкої душі, він закликав інших піклуватися про ближнього, бути милосердним і терплячим, робити добрі справи. Володимир започаткував і здійснив низку заходів щодо залучення русичів до освіти та культури. Він заснував училища для навчання дітей знатних, середнього статку та убогих, бачачи в освіті дітей одну з головних умов розвитку держави та духовного становлення суспільства.

З правління князя Володимира I активізується та законотворча діяльність на Русі. Зокрема їм було створено перший «Статут про піклування та нагляд над церковними людьми» 996 р. даному документівиділялися як основний суб'єкт піклування нужденних – Церква, і об'єкти – жебраки, убогі, вдови, «пристарілі». Що стосується дітей, то як самостійний об'єкт піклування вони не виділялися в силу тодішніх уявлень про дитину як істоту слабку, неповноцінну і неповноправну, а, отже, яка потребує обов'язкового піклування з боку дорослого. Однак у «Кормчій книзі» (зведенні цивільних законів, виданому в 1650 р. в період правління царя Олексія Михайловича) говорилося, що князь Володимир I Святославич зобов'язав церкву на десятину (10% коштів, одержуваних від князівських доходів, а пізніше від доходів усіх податних) людей) засновувати притулки, богадільні та сирітські будинки.

Князь Ярослав Володимирович, який прийняв престол у 1016 р., продовжив законотворчу діяльність батька. У його правління на Русі крім нового «Церковного статуту» з'являється перше зведення законів «Руська правда», згодом розширене і доопрацьоване його дітьми та онуками. Вісім законів у «Російській правді» було присвячено проблемам дитячої захищеності. Та й сам князь Ярослав зробив чимало для піклування нужденних дітей. Він заснував сирітське училище, в якому навчав на своєму утриманні 300 юнаків. Діяльність князів була прикладом їх підданих.

Наприкінці XI – початку XIIв. Русь вступила у період феодальної роздробленості, що супроводжувався князівською ворожнечею та міжусобними війнами. Війни завжди тягнуть за собою велика кількістьсоціальних проблем. Безперечно, ці проблеми необхідно було вирішувати. Тому благодійна діяльність князів набуває нових рис. Удільні князі змушені тепер вживати заходів щодо подолання наслідків набігів: відновлювати зруйновані міста, ховати загиблих, дозрівати каліцтв, вдів, сиріт. Піклування як і здійснювалося князями переважно через милостиню.

У цьому плані слід згадати про діяльність Володимира Мономаха – одного з останніх великих князів єдиної Київської Русі. Він багато зробив для попередження усобиць. Зокрема 1097 р. з його ініціативи у місті Любечі зібралися на з'їзд удільні князі та проголосили: «Кожен тримає свою отчину». Якщо хтось із князів нападав на чужі володіння, решта могла об'єднатися і всі разом покарати порушника закону. Володимир Мономах сам служив прикладом благочестя, любові до ближнього своїх підданих. У своєму «Повчанні дітям» він заповідав нащадкам жити у злагоді, дотримуватися заповідей Христа: не забувати убогих, подавати сироті та вдовиці, напувати і годувати бідних, шанувати гостя, захищати слабких. Сестра Володимира Мономаха – Ганна – заснувала у Києві училище для дівчат, яких не лише утримувала власним коштом, а й навчала грамоті та ремеслам.

Але питання про те, кому бути основною соціальною опорою в земному та духовному житті для простого та знатного жителя Київської Русі – Великого князя, Православної церкви чи язичника-волхва – вирішувалося не так просто і не відразу. Твердження християнства йшло у боротьбі з язичництвом. Протягом кількох століть Русь жила в умовах двовірства – переплетення язичницьких та християнських ритуалів, помітного і в сьогоднішні дні. Церква ще довгий час залишалася міським явищем, яке не впливало на життя загублених у лісах сіл, де панувала язичництво.

Однак у важкий період міжусобиць та воєн, коли з'явилася величезна кількість людей, які потребують матеріальної та моральної допомоги, саме церква взяла на себе цю благородну місію. Вона надихала російський народ на боротьбу за національне відродження і мала винятково важливе значення для збереження в народі властивої йому духовності, віри в добро, не давала йому озлобитись і втратити моральні орієнтирита цінності. Церква створила систему парафій та монастирів, де знаходили притулок жебраки та стражденні, знедолені, зламані фізично та морально. На відміну від західної церкви, яка бачила своє основне благодійне завдання в тому, щоб побачити жебраків і немічних, тобто дати їм притулок і їжу, російська церква взяла на себе виконання трьох найважливіших функцій: піклування, навчання, лікування.

На Русі серед монастирів і великих храмів був таких, які містили б лікарні, богадільні чи притулки. Серед священиків ми знаходимо чимало яскравих прикладів, коли їхнє життя та діяння присвячувалися допомозі людям. Так, викликають глибоку повагу та захоплення Преподобний Серафим Саровський, Старець Амвросій, що служив людям вірою та правдою в Оптиній пустелі, Сергій Радонезький та багато інших. Вони вчили словом і ділом дотримуватись моральних заповідей, виробляти гідні зразки поведінки, ставитися шанобливо до людей, піклуватися про дітей, здійснювати акти милосердя та любов до ближнього.

Але традиції благодійності у російському народі не обмежувалися діяльністю церкви та окремих князів. Прості люди часто надавали підтримку один одному, і насамперед дітям. Справа в тому, що в цей період діти не усвідомлювалися державою та церквою як цінність для суспільства. Єпископи домонгольського періоду, за свідченнями істориків, не ознаменували себе нічим у справі надання допомоги дітям, особливо покинутим матерями, тоді як народ не залишався байдужим до долі сиріт.

З XII ст. на Русі встановлюється запозичений у греків звичай привінчування, т. е. офіційного узаконення дітей, народжених до шлюбу. Під час вінчання батьків таких дітей обводили разом із батьком та матір'ю довкола налою. Тим самим вони офіційно визнавалися суспільством.

Традиція, що склалася ще в додержавний період дбати про дитину всією родовою громадою перетворилася на турботу про покинутих дітей при скудницях. Скудельниця– це загальна могила, в якій ховали людей, які загинули від набігів кочівників, померлих під час епідемій, що замерзли взимку тощо. У літописах є записи про п'ять скудельниць. При скудницях споруджувалися сторожки, куди привозилися кинуті діти. Займалися їхнім піклуванням і вихованням недолугі – старці та бабусі, які спеціально підбиралися та виконували роль сторожа та вихователя.

Утримувалися сироти в скудельницях за рахунок милостині населення навколишніх сіл і сіл. Люди приносили одяг, взуття, харчові продукти, іграшки. Саме тоді склалися такі прислів'я, як «З миру – ниткою, а бідному сироті – сорочка», «Живий – не без місця, а мертвий – не без могили». У скупицях покривалися народним милосердям і нещасна смерть, і нещасливе народження.

Іноді будівництвом та змістом скудельниц займалися князі. Так, Дмитро Донський в 1382 р., повертаючись до Москви після руйнівного Тохтамишева навали, побачив тисячі вбитих людей і наказав поховати їх власним коштом. За цих поховань також було створено «божий дім». За всієї своєї примітивності вдома для убогих дітей були висловлюванням народної турботи про сиріт, проявом людського обов'язку перед дітьми. Скудельники стежили їх фізичним розвитком, з допомогою казок передавали їм моральні правила людського гуртожитку, а колективні відносини згладжували гостроту дитячих переживань.

Як зазначають дослідники, ніколи згодом на благодійні відносини не витрачалася настільки значна частина загальних доходів, як у період Стародавньої Русі. За широтою благодійної допомоги цей період ставиться на перше місце більш ніж тисячолітньому історичному шляху Російської держави. Відмінна його риса – «сліпа» роздача милостині, проте благодійність була різноманітна і через це досягала мети.


ІІІ етап – з XVI по другу половину XVIIв.

Як було зазначено вище, у період роздробленості основним суб'єктом допомоги на Русі стала церква. Але з початком об'єднання Русі, посиленням князівської влади соціальні функції дедалі більше концентруються до рук держави. Одним із перших продемонстрував силу своєї влади в післямонгольській Русі Іван IV, який отримав у народі прізвисько Грозний. Голод, епідемії, руйнування, чині боярами, призвели до поширення на Русі такого явища як професійне жебрацтво. Додатковим джерелом постійного поповнення «армії жебраків» було сирітство, зокрема й соціальне. Вирішення проблеми жебрацтва, бродяжництва, безпритульності і стало одним з основних завдань соціальної політики держави за Івана Грозного та його послідовників. Однак у період відбувається зміна підстави допомоги. Якщо в громаді такою основою є принцип «взаємно», у християнській ідеології – заповідь «возлюби ближнього», то для держави найважливіше запобігти згубним наслідкам професійного жебрацтва, такі як дармоїдство, що веде до збіднення скарбниці, асоціальні явища (пияцтво, проституція), злочини , поширення хвороб Все це потрібно було припинити. Невипадково й заходи боротьби з жебрацтвом із боку держави іноді мали поліцейський характер.

На Стоголовому Соборі в 1551 р. було виражено негативне ставлення до роздачі милостині без розбору, яка не зменшувала, а збільшувала злидні. Стоглавий собор наказав збирати безпритульних жебраків, у тому числі й дітей, організувати при монастирях по містах і сільській місцевості богадільні та сирітські будинки та утримувати їх за рахунок царської скарбниці. При цьому відповідальність за організацію цієї діяльності, як і раніше, несла церква. Однак ці заходи не дали позитивного результату, що було пов'язано насамперед з наслідками природних, соціально-економічних та політичних катаклізмів, що вражали нашу країну в другій половині XVI ст. Голод, епідемія чуми, опричнина, невдала Лівонська війнаі закріпачення селян – усе це збільшувало кількість нужденних, серед яких одними з незахищених були діти. Держава змушена була все більшою мірою брати на себе турботу про жебраків, хворих, каліцтв, сирот.